Рука допомоги

«Коли ластівки повернуться додому…» 

«Люди усього світу повинні нарешті зрозуміти, що війна ще нікому не принесла добра»

В Запоріжжі в актовій залі Запорізької політехніки відбулася прем’єра вистави «Коли ластівки повернуться додому…» театральної студії «Купе №5», режисерка – Світлана Черних. Головна мета – через витвір мистецтва показати актуальні соціальні проблеми ВПО та спільно з аудиторією знайти шляхи їх вирішення, аби «Голос жінки мав силу і був почутий».

Прочитавши назву «Коли ластівки повернуться додому…», передчуваю, більшість дещо напружилась. Зачепило тонку тему. Болючий нерв. Про що вони збираються сказати? Ластівка – символ добра, щастя та Миру. Це домашній затишок та блакитне небо. Проте, нещастя у тому, що ніхто не знає, коли ці ластівки повернуться додому…

Ця вистава про трагічне і прекрасне водночас. Про втрати, біль, силу та жіночність. Сюжет годинної вистави був присвячений життю ВПО, жертвам війни на сході. У сюжет вистави покладені 3 реальні історії жінок – переселенок, які змушені були  долати життєві труднощі та знаходити себе на новому місці.

До 2014 року героїні жили на Луганщині чи на Донеччині, на тих територіях, які зараз називаються окупованими. Проте, події на Сході України кардинально змінили життя кожної з них. Кожній довелося залишити дім і рятувати себе та своїх близьких, і в пошуках цього порятунку поїхати за сотні, а то й навіть за тисячу, півтори тисячі кілометрів. Поїхати – щоб почати нове життя на новому місці. Багато кому довелося починати практично з нуля. Багато хто змінив професію чи рід діяльності. Проте, незважаючи на всі ті численні труднощі, які випало долати, кожна з цих жінок знайшла у собі сили, енергію й віру – і довела своїм власним прикладом, що доля людини – у її власних руках.

«Люди зазвичай ведуть відлік свого життя з дня народження чи ще з якоїсь видатної дати, а багато переселенців вважають такою точкою відліку початок війни або дату переселення. Бо це вже зовсім інше життя»

Вистава починається дуже символічно. Кожна жінка садить у горщики вирвані з коренем квіти, це символізує продовження життя, моделюючи власне майбутнє. Кожна з героїнь має своє минуле, яке ніколи не забуде, і не зітре із власної пам’яті… Вони почергово розповідають про «жахливий сон», коли вони були змушені покинути власні домівки.

 Історія перша

Фото: збірник історій жінок-переселенок

Олена Макайя (Запорізька область) – «Родом я із Запоріжжя. До Донецька переїхала, коли вийшла заміж. Мій чоловік Мішель родом з Африки, з Конго, а в Донецьку навчався. Проте він вважає себе корінним донеччанином. Там ми прожили 13 років. Там народилися наші діти, а їх у нас троє – двоє хлопчиків і дівчинка. Виїжджали ми, як і багато хто, на два тижні – перечекати обстріли. Чому саме Запоріжжя – зрозуміло, бо тут були батьки. Але одного разу Мішель прийшов до нашої квартири – подивитися, чи все в порядку – і потрапив під обстріл. Він одразу ж зателефонував мені в шоковому стані. У телефонному режимі я його заспокоїла, він пішов на залізничну станцію і купив квитки – тоді потяги ще ходили. Коли він прийшов на станцію, почався сильний обстріл. Мішель потім розповідав мені: «Люди все покидали, всі речі, і побігли в укриття… Ми зрозуміли, там перебувати небезпечно...», – зазначає Олена.

Історія друга

Фото: збірник історій жінок-переселенок.

Галина Тихомирова (Харківська область) –  «Моїй доньці Софії 10 років. У неї ДЦП (дитячий церебральний параліч). З самого малечку ми активно займаємось реабілітацією. Їздимо по різних клініках, по різних лікарях. До війни постійно їздили на лікування в Харків. А жили у селі Осикове Донецької області, що неподалік Іловайська. Потягом до Харкова – 6 годин. У 2014 році ми виїжджали вже після Іловайського котла, наприкінці жовтня. Треба було рятувати Софію. Лікувати на Донеччині її немає де», – згадує Галина (ледь стримує сльози).

 Історія третя

Фото: збірник історій жінок-переселенок.

Катерина Охременко (Чернівецька область) – «Ми з Луганська. Коли почалися негаразди в місті, над нами літали винищувачі, на околиці міста йшла війна, наша сім’я вирішила виїжджати. Надзвичайно важко! Я дуже звикаю до місця. Тим більше в Луганську у нас був свій будинок. Ми все покинули, і досі мені складно відірватися від того дому. Я розумію, що потрібно це зробити, все-таки усвідомити, що ми вже туди не повернемося, що Чернівці стали нашим другим домом. Але спогади час від часу накочуються. Я там садила свій сад, у нас було дві собаки – такси, господарство. Це тяжко забути. У кожного переселенця є своя дата переїзду. Моя – 6 червня. Минуло вже 4 роки. Жодного разу я в Луганську за цей час не була. Як виїхала з початком війни – так і не поверталась», – розповідає Катерина.

Кожна з цих героїнь мріє про щось своє, проте боязнь мріяти, не оминає їх ні на секунду. «У Донецьку я мріяла, але все в одну мить зникло. І зараз я просто живу сьогоднішнім днем. Я навіть трошки боюся мріяти. Починаю – а потім сама себе приструнюю і кажу: «Так, тихо, спокійно, живемо тут і зараз». Завтра буде завтра», – зазначає перша героїня, Олена Макайя.

Абсолютно реально, чуттєво, живо, не пошкодивши тонку справжність живої історії було відтворено частинку життя цих жінок. У цьому велика заслуга акторок, які пережили цю історію разом із ними. Вони на власному досвіді знають як це «тікати від війни» та мати «спільний біль». Я вважаю, що вони зіграли свою роль просто блискуче. Найбільш зворушливим моментом була зустріч актриси зі своєю власною героїнею. Глядацька аудиторія співпереживала, плакала та довгими оплескам не відпускала їх зі сцени.

У виставі висвітлюються типові проблеми, з якими і зараз продовжують стикатися переселенці: ідеологічні конфлікти всередині однієї родини, погана репутація серед жителів інших регіонів, проблеми з пошуком житла та роботи на новому місці. Багато хто досі психологічно відчуває себе чужим, у гостях. Все це сумно. І потребує негайних заходів і від державної і від місцевої влади. Проблеми внутрішньо переміщених осіб все частіше замовчуються, із плином часу у підсвідомості плине і їх актуальність. Багато хто думає, що проблеми вже не існує. Але насправді це не так. Люди заслужили на стільки зустрічних кроків, скільки їх буде потрібно. Допоки вони повністю не зможуть адаптуватися та інтегруватися. Про це все потрібно говорити вголос, аби усі почули, і усе було почуто…

Я впевнена, що колись ці «три ластівки» повернуться додому. І настане «Мир усім». Нам дуже потрібні мир і взаєморозуміння. Люди усього світу повинні нарешті зрозуміти, що війна ще нікому не принесла добра, інакше ми просто зникнемо з цієї Землі. Тому хочеться ще раз сказати: мир усім!